March 28th, 2014

вуаль

клаптиками на спомин про зустріч / клаптиками на память о встрече


Гомін київського метро біля вокзалу... рідні очі й неголені щоки, що зустрічають братовими обіймами... аромат вранішньої кави зі шматочком Київського торту... розмови-розмови й обмін подарунками, в кожному з яких є підтекст для пам"яті... смішки з твоєю мамою-моєю тьотьою й довга прогулянка містом... емоційно-важкі кроки Інституською, Майданом, Хрещатиком зі споминами про нещодавні події, постріли, загиблих... прапори, квіти, свічки, люди з обличчями, за якими легко читати думки про важливе.. те саме жовто-блакитне піаніно, за яким грали для беркуту.. раптом за нього сідає парубок й твоя мама говорить-постоїмо, бо то моє улюблене Болеро.. й ми слухаємо, зупинившись, кожен зі своїмим думками... далі вона біжить у своїх справах, а ми, тримаючись один за одного прямуємо далі.. кав"ярня зі смаколиками й спомини про наші дитячі спільні моменти... спускаємось у метро й винирюємо на Петрівці.. я виходжу з рядів з двома новими блокнотами й двома книжками, про одну з яких за хвилину до її придбання пожалілась тобі-уявляєш, ніде не можна придбати, не видавалась.. і тут - йой!! покажіть!! давайте!! 2014 рік видання, тільки-но з друку.. тепер у мене є своя збірка віршів Л.Костенко, а у тебе доказ того, що інколи й мої мрії здійснюються.. одна ж з твоїх мрій здійсниться через кілька діб, проведених у літаку, але до того це все ще наш час й ми прямуємо далі... зустрічаємо вашу спільну з дружиною подружку, ідемо пити каву й фотографуємось на згадку, знаходимо спільні теми й раді знайомству, проте їй час й ми знову пірнаємо у метро... виходимо й сідаємо на лаві у парку... змушую згадати тебе твою професію за освітою -психотерапевта й провести мені сеанс.. сеанс з перервами затягнувся до самого мого потягу, але до нього ми ще встигли побачити білку, пройти більше трьох кілометрів додому, посміятись, випити вина, обійнятись на балконі, дивлячись на нічний Київ, ще раз пообіцяти один одному не зважати на відстань в купу кілометрів й писати справжні листи у конвертах... стукіт метро, кидаю монетку за нас обох, тулюсь до тебе й тріпаю неголені щоки. Почуваюся не старшою, а молодшою й відчуваю твою турботу. Усе буде добре. Їду у купе, притискаючи до себе подарованого тобою слоненя й зберігаючи в пам"яті твою братову посмішку в очах і слова: Не відомо коли, але ми обов"язково ще будемо ось так прогулюватись, ділячись потаємним, сестричко. І я вірю, бо ти з тих чловіків, які мене не обманюють й люблять по-справжньому. І я теж дуже тебе люблю, братику.
Collapse )